ВСУ: недійсними можуть визнаватись як рішення, угоди на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки

Відповідно до статі 126 (в редакції чинній до 05.03.2009 року), статей 152, 155 ЗК України державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видавалися на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень та цивільно-правових угод. У спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватись як зазначені рішення, угоди на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними тільки державних актів на право власності може мати місце уразі їх видання з порушенням вимог закону, усупереч рішень чи угод. У цьому разі таке визнання є належним та самостійним способом поновлення порушених прав у судовому порядку (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 04.06.2014 р. № 6-46цс14).

Текст: scourt.gov.ua, google.drive

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

4 червня 2014 року                                                                                      м. Київ

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого	Ярема А.Г.,
суддів:	Григор’євої Л.І.,	Патрюка М.В.,	Сеніна Ю.Л.,
	Гуменюка В.І.,	Романюка Я.М.,	Сімоненко В.М., -
	Лященко Н.П.,

за участі представника товариства з обмеженої відповідальністю «Лотос» –ОСОБА_11, представника ОСОБА_8 – ОСОБА_13 та представника ОСОБА_1  – ОСОБА_14,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Лотос» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про визнання державних актів на право власності на земельну ділянку та договорів купівлі-продажу недійсними й за зустрічним позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Лотос», третя особа – управління земельних ресурсів в Обухівському районі Київської області, про визнання державного акта на право власності на земельну ділянку недійсним і припинення права власності та за зустрічним позовом ОСОБА_8 до товариства з обмеженою відповідальністю «Лотос», третя особа – управління земельних ресурсів в Обухівському районі Київської області, про визнання державного акта на право власності на земельну ділянку недійсним за заявою товариства з обмеженою відповідальністю «Лотос» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2013 року,

в с т а н о в и л а :

У січні 2012 року товариство з обмеженою відповідальністю «Лотос» (далі – ТОВ «Лотос») звернулось до Обухівського районного суду Київської області з вищезазначеним позовом.

В обґрунтування позовних вимог ТОВ «Лотос» зазначало, що на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, виданого 12 квітня 2007 року, є власником земельної ділянки площею S_1 га, яка розташована на території Козинської селищної ради в смт  Козин Обухівського району Київської області.

У 2011 році ТОВ «Лотос» стало відомо про те, що на зазначену земельну ділянку претендують інші особи, які протягом 2009 – 2010 років отримали державні акти на право власності на земельні ділянки, що за даними земельного кадастру перетинаються з межами, належної товариству на праві власності земельної ділянки.

Посилаючись на те, що відповідачі набули й оформили право власності на земельні ділянки пізніше ніж ТОВ «Лотос», позивач, збільшивши позовні вимоги, просив визнати недійсними державні акти на право власності на земельні ділянки: серії НОМЕР_2, серії НОМЕР_3, серії НОМЕР_4, серії НОМЕР_5, серії НОМЕР_6, серії НОМЕР_7 та серії НОМЕР_8. Крім того, ТОВ «Лотос» просило суд визнати недійсними договори купівлі-продажу земельних ділянок, за наслідками укладення відповідачами яких були видані вищезазначені державні акти.

ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом до ТОВ «Лотос», в якому просив визнати державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 недійсним та припинити право власності первісного позивача на земельну ділянку площею S_1 га, яка розташована на території Козинської селищної ради в смт Козин Обухівського району Київської області. Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що попередній власник частини спірної земельної ділянки ОСОБА_5, в якого ним і було придбано земельну ділянку за договором купівлі-продажу, набув право власності на неї раніше ніж ТОВ «Лотос».

Із зустрічним позовом до ТОВ «Лотос» звернулася й ОСОБА_8. Мотивуючи позовні вимоги порушенням під час видачі державного акта на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 норм чинного законодавства України, просила визнати його недійсним.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 12 лютого 2013 року позовні вимоги ТОВ «Лотос» задоволено, у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_8 відмовлено.

Рішенням колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Київської області від 16 травня 2013 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2013 року, рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ТОВ «Лотос» відмовлено та частково задоволено зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1: визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1 від 12 квітня 2007 року, що посвідчує право власності ТОВ «Лотос» на земельну ділянку площею S_1 га, у задоволенні решти вимог ОСОБА_1 відмовлено.

У березні 2014 року ТОВ «Лотос» подало до Верховного Суду України через Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ заяву про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2013 року.

У заяві ТОВ «Лотос» про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2013 року порушується питання про скасування ухвали касаційного суду та рішення суду апеляційної інстанції й залишення в силі помилково скасованого рішення Обухівського районного суду Київської області з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), – неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме: статей 126, 152-158 Земельного кодексу України (далі – ЗК України).

Для прикладу наявності неоднакового застосування судом касаційної інстанції вищезазначених норм матеріального права ТОВ «Лотос» посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ: від 9  листопада 2012 року (справа № 6–29606 св 12), від 13 лютого 2013 року (справа № 6–48886 св 12), від 10 липня 2013 (справа № 6–24392 св 13), від 9 жовтня 2013 року (справа № 6–20226 св 13), від 30 жовтня 2013 року (справа № 6–26269 св 13) та від 13 листопада 2013 року (справа № 6–41860 св 13).

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є  неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Відповідно до змісту статті 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

Судами встановлено, що ТОВ «Лотос» є власником земельної ділянки площею S_1 га, яка розташована на території Козинської селищної ради в смт Козин Обухівського району Київської області, (кадастровий номер НОМЕР_9) на підставі укладених 24 липня 2003 року з ОСОБА_10 й ОСОБА_12 договорів купівлі-продажу земельних ділянок НОМЕР_10 і НОМЕР_11 та державного акта на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_1, виданого 12 квітня 2007 року.

Відповідно до виданого товариством з обмеженою відповідальністю «Інститут перспективного проектування і техніко-економічних досліджень» (далі – ТОВ «Інститут перспективного проектування і техніко-економічних досліджень») за зверненням первісного позивача експертного висновку межі земельної ділянки з кадастровим номером НОМЕР_9, за даними державного земельного кадастру, мають перетини з межами земельних ділянок інших землекористувачів, а саме: ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_1, ОСОБА_3 та ОСОБА_7.

Листом від 16 січня 2012 року управління Держкомзему в Обухівському районі Київської області повідомило ТОВ «Інститут перспективного проектування і техніко-економічних досліджень» про те, що по координатах точок поворотів спірна земельна ділянка має накладання із земельними ділянками чотирьох громадян: ОСОБА_1, ОСОБА_8, ОСОБА_4 та ОСОБА_3.

Факт накладання земельних ділянок підтверджується й судовою будівельно-технічною експертизою від 5 листопада 2012 року НОМЕР_12.

Приймаючи рішення про задоволення позову ТОВ «Лотос» і відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_8, суд першої інстанції виходив із того, що земельна ділянка площею S_1 га, яка розташована на території Козинської селищної ради в смт Козин Обухівського району Київської області, перебуває у власності ТОВ «Лотос» з 2004 року, а тому укладені відповідачами після набуття первісним позивачем права власності на спірну земельну ділянку угоди про придбання земельних ділянок, межі яких накладаються на зазначену земельну ділянку, не можуть бути підставою для виникнення прав та обов’язків.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні первісного позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився й Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, виходив із того, що оспорювані первісним позивачем державні акти на право власності на земельні ділянки, що видавалися відповідачам, лише посвідчують право власності товариства на землю, а підставою набуття такого права відповідно до статті 116 ЗК України є рішення органу виконавчої влади, законність якого ніким не оспорюється і яке є чинним на час ухвалення рішення.

Разом із тим апеляційний суд задовольнив зустрічний позов ОСОБА_1 у частині визнання недійсним державного акта серії НОМЕР_1 від 12 квітня 2007 року.

Заявник зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду аналогічних справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог, установлених фактичних обставин справ і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків.

Так, у наданій ТОВ «Лотос» як приклад неоднакового застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 липня 2013 року (справа № 6–24392 св 13) касаційний суд, залишаючи без змін рішення суду попередньої інстанції про задоволення вимог позивача щодо визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування її з незаконного володіння, виходив із того, що визнання недійсним державного акта на право власності на земельні ділянки, виданий органом, який не мав на це повноважень, вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку, відповідно до статті 155 ЗК України.

Такого самого висновку дійшов касаційний суд і у справах                          № 6–20226 св 13, № 6–29606 св 12.

В ухвалі від 30 жовтня 2013 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ застосувавши статтю 155 ЗК України визнала помилковим висновок суду  апеляційної інстанції про неможливість визнання недійсним державного акта оспореного з підстав перевищення указаного у ньому розмірі земельної ділянки над розміром зазначеним у рішенні сільської ради про надання у власність.

У справі №6-41860св13 суд касаційної інстанції висловив правову позицію про те, що у разі порушення законодавства при підготовці та прийняті рішення про надання земельної ділянки відповідно до статей 152, 155 ЗК України недійсними можуть визнаватися, як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, такі самі акти що посвідчують право власності.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статей 126, 152, 155 ЗК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Частина перша статті 15 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) закріплює право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Положення цієї статті базуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов'язок держави забезпечувати захист: прав усіх суб'єктів права власності і господарювання (стаття 13), захист прав і свобод людини і громадянина судом (частина перша статті 55).

Відповідно до статті 125 ЗК України право власності на земельну ділянку виникає після одержання її власником документа, що посвідчує право власності та його державної реєстрації, а відповідно до статті 126 ЗК України (в редакції на час отримання земельної ділянки позивачем) таким документом був державний акт, форма якого затверджується Кабінетом Міністрів України.

Згідно із частиною третьою статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (стаття 155 ЗК України).

За положеннями глави 16 ЦК України правочин може бути визнано недійсним з підстав визначених законом. У випадку визнання недійсним правочину може бути визнано недійсними і правовстановлюючий документ, який посвідчує право власності на майно.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в абзаці другому пункту 2 постанови від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», виходячи з положень статей 8, 124 Конституції України, статей 26, 30, 87-90, 97, 100, 102, 118, 123, 128, 143-146, 149, 151, 153-158, 161, 210, 212 ЗК України, глав 27, 33, 34 ЦК України, статті 15 ЦПК України, статті 12 Господарського процесуального кодексу України судам підвідомчі (підсудні) справи за заявами, зокрема, з приводу володіння, користування, розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб, і визнання недійсними державних актів про право власності та право постійного користування земельними ділянками; про визнання недійсними угод купівлі-продажу, дарування, застави, обміну, ренти земельних ділянок, договорів довічного утримання, за якими набувачеві передаються у власність земельні ділянки, укладених із порушенням встановленого законом порядку.

Отже, державні акти на право власності на земельні ділянки (на час виникнення спірних відносин) визнавалися документами, що посвідчують право власності й видавалися на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень або цивільно-правових угод. У спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватись як зазначені рішення, угоди на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними тільки державних актів на право власності може мати місце уразі їх видання з порушенням вимог закону, усупереч рішень чи угод. У цьому разі таке визнання є належним та самостійним способом поновлення порушених прав у судовому порядку.

Таку саму правову позицію було висловлено Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України в постанові від 26 вересня 2012 року (справа № 6–103 цс 12).

Ухвала суду касаційної інстанції суперечить наведеним правовим позиціям.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ТОВ «Лотос», суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й касаційний суд, виходив з того, що договори купівлі-продажу від 24 липня 2003 року, зареєстровані за НОМЕР_10 і НОМЕР_11, не є підставами набуття позивачем права власності на земельну ділянку зазначену в державному акті серії НОМЕР_1, оскільки укладені договори стосуються інших земельних ділянок, які мають іншу конфігурацію, площу та інше цільове призначення, а рішення НОМЕР_13, прийняте 21 липня 2006 року Козинською селищною радою Обухівського району Київської області, (далі – рішення НОМЕР_13) ухвалено з інших питань, не пов’язаних зі спірною земельною ділянкою й не містить висновку про передачу спірної земельної ділянки ТОВ «Лотос».

При цьому касаційний суд, у порушення вимог статей 126, 152, 155 ЗК України, залишив поза увагою доводи ТОВ «Лотос», викладені в його касаційній скарзі (т. 4, а.с. 41-44), про те, що земельна ділянка за кадастровим номером НОМЕР_9 сформована ще 24 грудня 2004 року з двох суміжних земельних ділянок, придбаних за укладеними 24 липня 2003 року з ОСОБА_12 та ОСОБА_10 договорами купівлі-продажу НОМЕР_10 та НОМЕР_11, й за цим же кадастровим номером згідно рішення НОМЕР_13 увійшла до проекту забудови житлово-рекреаційного комплексу «Конча-Заспа», цим рішенням не передавалася й не могла передаватися у власність позивачу.

Залишивши вищезазначені доводи поза увагою й не з’ясувавши підстав і схем формування спірних земельних ділянок, за їх первинною правовстановлюючою документацією, суд касаційної інстанції дійшов передчасного висновку про відмову в задоволенні первісного позову та задовольнив зустрічний позов ОСОБА_1 з підстав передбачених статтями 152, 155 ЗК України.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що суд касаційної інстанції у справі, яка переглядається, постановив ухвалу, що є незаконною й підлягає скасуванню відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України.

Ураховуючи викладене, ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2013 року не може залишатися в силі, а підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись статтями 355, 360-3, 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Лотос» задовольнити частково.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 грудня 2013 року скасувати, справу направити на новий розгляд до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий		А.Г. Ярема
Судді:	Л.І. Григор’єва                 В.І. Гуменюк                 Н.П. Лященко                 М.В. Патрюк	Я.М. Романюк               Ю.Л. Сенін         В.М. Сімоненко

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ,

яка висловлена Верховним Судом України

в постанові від 4 червня 2014 року

(справа № 6 – 46  цс 14)

Відповідно до статі 126 (в редакції чинній до 05.03.2009 року), статей 152, 155 ЗК України державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видавалися на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень та цивільно-правових угод. У спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватись як зазначені рішення, угоди на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними тільки державних актів на право власності може мати місце уразі їх видання з порушенням вимог закону, усупереч рішень чи угод. У цьому разі таке визнання є належним та самостійним способом поновлення порушених прав у судовому порядку.

               Суддя

Верховного Суду України                                                             М.В. Патрюк